At least now, my friend says. . .
+++++++
At least now, my friend says,
I know what the war is like.
Well, what’s it like then? I ask him.
Like . . . Nothing, he answers.
He says it with confidence:
since he was captured, he can speak about most things
with confidence, through that experience.
In other words, with hate.
When he talks, better not to interrupt:
he won’t let your words in, anyway.
He’s got his position, and that’s that,
He considers it the greatest honor
to hold one’s position in times of war.
To deny the sun, to deny
the currents of the ocean.
So that’s that:
the war is like . . . Nothing.
That is why we talk about it
without adjectives.
How did you feel?
Like . . . Nothing,
How did they treat you?
Like . . . Nothing.
How do you talk about all this?
Like . . . Nothing.
Now, how the hell do we live with all this?
Translated from the Ukrainian by Virlana Tkacz and Bob Holman
Зате я знаю тепер, - говорить він. . .
з циклу ТРИ РОКИ МИ ГОВОРИМО ПРО ВІЙНУ
+ + + + + + +
Зате я знаю тепер, - говорить він, -
яка війна.
Ну і яка? – питаю його.
Ніяка, - відповідає він.
Говорить зі знанням справи:
після полону про більшість
речей говорить зі знанням справи.
Себто, з ненавистю.
Говорить так, що краще й не відповідати:
все одно не погодиться.
Буде стояти на своєму,
вважаючи це найбільшою чеснотою
часів війни – стояти на своєму,
заперечувати сонце, заперечувати
рух океану.
Так і є:
війна – ніяка,
про неї так і говорять –
без прикметників.
Як ти себе почував?
Ніяк.
Як до тебе ставились?
Ніяк.
Як ти про це говориш?
Ніяк.
Як нам тепер із усім цим жити?
травень 2017