Not a poem in forty days. . .

Not a poem in forty days
Poetry went to the grave
When on November 23rd
Andriy Yurga, a fighter of the “OUN” battalion
Died in battle at Pisky
He came from Lviv, nickname “Davyd.”

Poetry turned black
Wore mourning clothes for forty days
Then it was covered with earth
Then with ash
Forty days poetry sat in the trenches
Clenching its teeth shooting back in silence
Poetry didn’t want to talk to anyone
What is there to talk about?
Death?

During those forty days poetry saw many deaths.

Poetry saw trees die.
Those that ran through the minefields of a fall
And never made it to winter.

Poetry saw animals die.
Wounded cats and dogs
Dragging their spilling guts down the streets
As if this were something ordinary
Poetry didn’t know what to do:
Take pity and help them die, or
Take pity and let them live.

Poetry saw houses die.
Their house,
Your house.
Was that your house
Over there, around the corner?

A year ago, an ordinary house
With flowers in the front
And a garden in the back,
With apple trees, plum trees, pear trees,
A walnut tree in the garden
With the people that used to
Live there.

When the first bullet came
The house didn’t understand
It gasped quietly
And wept quietly:
The bullet wounded a wall.

Other bullets came
The house could never guess when they would arrive
It couldn’t get ready for them
Cover itself with hands
Hide in the attic or
In the basement.

The bullets made holes in the walls
Broke the windows
They flew into the house
The kitchen, the living room,
The kids’ room.
Looking for people.
Bullets always look for people.

People are the reason for a house.
Then came the mortar shell
In autumn, the house used to like the sound
Of walnuts and apples
Hitting the roof.
Now the shell hit the roof.

Then came a rocket from the rocket launcher.
The house leapt up like a girl
Jumping over a fire at the summer solstice
It hung in the air for a moment
Then landed slowly
But it could no longer stand up straight.
Walls, floors, furniture,
Kids toys, kitchenware, grandfather clock,
All of it bitten by war,
Licked by fire.

Poetry saw people die.
Poetry put spent bullet shells in its ears.
Poetry would rather go blind
Than see corpses every day.

Poetry is the shortcut to heaven.
Poetry sees into the void.
When you fall
It lets you remember your way back.
Poetry went places
Where there isn’t place for poetry.

Poetry witnessed it all.
Poetry witnessed it all.


Translated from the Ukrainian by
Oksana Maksymchuk and Max Rosochinsky

Сорок днів не писалися вірші. . .

Сорок днів не писалися вірші
Лягли в могилу
Пішли від мене
Відтоді як 23-го листопада
Загинув у Пісках боєць Батальйону «ОУН»
Андрій Юрга
Львів'янин позивний «Давид».

Вірші взялися чорним
Вірші сорок днів носили траур
Вірші присипалися землею
Вірші заїлися попелом
Вірші цілих сорок днів сиділи в окопах
Зціпивши зуби мовчки відстрілювалися
Вірші не хотіли ні з ким розмовляти
Про що говорити?
Про смерть?
За цих сорок днів вірші бачили багато смертей.
Вірші бачили як вмирали дерева
Які вже ніколи не будуть вмирати стоячи
Які недобігли до зими через заміновану осінь
Які вже ніколи не доростуть
До природньої смерті.

Вірші бачили як вмирали тварини
Як поранені кішки і собаки
Волочили по дорогах свої кишки
Якось так буденно волочили без поспіху
І вірші не знали як вчинити:
Добити їх від жалю щоб не мучилися
Чи від жалю не добивати їх.

Вірші бачили як вмирала хата.
Їхня хата
Ваша хата
Ще ж ваша хата
Он та – що за рогом?

(Ще рік тому це була звичайна хата
З теплими вікнами
Гостинними дверима
Білими стінами
З новою покрівлею
Стояла в обрамленні квітника
Виноградника над затишною верандою
З яблунею сливою грушею горіхом
В доглянутому саду.
І з людьми.
І з людьми.

Коли прилетіла перша куля
Хата спершу навіть не зрозуміла що сталося
Тихо зойкнула
І так само тихо заплакала:
Куля поранила стіну.

Потім прилітали інші кулі
Хата ніколи не могла вгадати коли саме
Не могла до цього приготуватися
Прикритися руками
Кудись сховатися
На горище
Чи в підвал.

Кулі дірявили стіни
Повибивали вікна
Залітали в середину хати
На кухню у вітальню
В дитячу кімнату
Навіть в дитячу кімнату
Шукали людей.
Кулі шукали людей.
Кулі завше шукають людей.
Хата здогадалася
У хати серце зомлівало від страху –
Люди – це сенс будь-якої хати –
Коли кулі не знаходили людей
То особливо злилися
Трощили усе.

А потім прилетіла міна
Впала на дах
Хата любила слухати восени
Коли на її дах падали горіхи яблука
Коли горіхи чи яблука –
Не боляче не страшно
Хата чула від людей
Що міни – це боляче і страшно
Але не думала що аж так.

А потім прилетів снаряд випущений з граду
І влучив прямісінько у хату
Хата підстрибнула
Наче дівчина над вогнем на Купала
Якусь мить повисіла в повітрі
І поволі почала опускатися на землю
Але вже не так як стояла:
Дах стіни підлога дитячі іграшки хатній посуд
Меблі піч годинник
Усе перемелене
Усі покусане війною
Усе над’їджене вогнем.
Усе.

Вірші бачили як гинули люди.
Вірші встромляли у вуха стріляні гільзи
Щоб не чути їхні хрипів їхнього стогону
Вірші повиколювали собі очі
Аби щодня не дивитися на мертвих людей.

Вірші – найкоротший шлях до неба
Головне – не боятися спробувати
Вірші – бачать безодню
Падаючи вниз
Головне запам'ятати шлях нагору.
Вірші скрізь побували
Вірші були там де нема місця для віршів.
Вірші бачили все.
Вірші бачили все.

травень 2015