Rhinoceros
Half a year she’s held firm.
Half a year she’s observed death
the way you observe a rhinoceros at the zoo —
dark folds,
heavy breathing.
She’s scared, but doesn’t look away,
doesn’t close her eyes.
It’s terrifying, really terrifying.
And it should be.
Death is terrifying, it frightens.
It’s terrifying to smell the stink of a blood moon.
It’s terrifying to see how history is made.
Half a year ago everything was completely different.
Half a year ago everyone was different.
No one got scared
when stars fell over the reservoir.
No one startled when smoke
rose from cracks in the black earth.
In the middle of the night street,
in the middle of the clamor and headlights,
in the middle of death and love
she buries her face in his shoulder,
pounds him desperately with her fists,
weeps, screams in the dark.
“I don’t,” she says, “want to see all this.”
“I can’t carry all this inside me.
“What do I need so much death for?
“What am I supposed to do with it?”
What can you do with death?
Carry it on your back,
like a Gypsy child —
Nobody loves him,
and he loves no one.
There is so little love,
love is so defenseless.
Cry and shatter the dark with your warm hands.
Cry and don’t step away.
The world will never be the way it was before.
We’ll never let it
be the way it was before.
Ever fewer lighted windows on the cold street.
Ever fewer carefree passers-by
around the shop windows.
In the hellish autumn dusk, fields and rivers cool.
The bonfires go out in the rain.
The cities grow numb at night.
Translated from the Ukrainian by Amelia Glaser and Yuliya Ilchuk
Носоріг
Півроку вона тримається.
Півроку розглядає смерть,
як носорога в зоопарку –
темні складки,
важке дихання.
Боїться, але не відводить погляду,
не заплющує очей.
Страшно, дуже страшно.
Так і повинно бути.
Смерть страшна, вона лякає.
Страшно відчувати сморід червоного місяця,
страшно дивитися, як робиться історія.
Півроку тому все було цілком інакше.
Півроку тому всі були іншими.
Нікого не лякали зірки,
що падали до водосховищ.
Нікого не насторожував дим,
що підіймався з розламів у чорному ґрунті.
Серед нічної вулиці,
серед гамору та вогнів,
серед смерті й любові
вона заривається обличчям йому в плече,
б’є його відчайдушно кулаками,
плаче, скрикує в темряві.
Я не хочу, каже, всього цього бачити,
я не можу все це в собі носити.
Навіщо мені стільки смерті?
Куди мені її дівати?
А куди дівати смерть?
Носити її за спиною,
мов циганське дитя –
ніхто не любить його,
і воно нікого не любить.
Любові так мало,
любов така беззахисна.
Плач і розбивай темряву своїми теплими руками.
Плач і не відходь від нього ні на крок.
Світ ніколи не буде таким, як раніше.
Ми нізащо не дозволимо йому
бути таким, як раніше.
Все менше освітлених вікон на холодній вулиці.
Все менше безтурботних перехожих
коло вітрин магазинів.
В пекельній осінній пітьмі остигають поля і ріки.
Загасають під дощем багаття.
Замерзають серед ночі міста.
серпень 2014