Sect
Andriy and Pavlo, Adventists, students,
daddy a businessman supported the community,
home — school — church was how they
lived their lives,
went there daily, lent a hand
whenever something needed fixing, shared pictures
on social media, gave shoutouts.
Even during those quiet years such devotion looked sectarian,
but once it all broke out — they were hunted
down. Some have moved, others were in hiding.
The two brothers were captured and shut in a basement.
They were ordered to bury the dead, to dig new graves.
They tried offering money, wept, grew paranoid.
They were moved to a different hole. Then they were forgotten
as if they never were.
In the black basement they sat listening to the dark,
early on they prayed, then quit praying —
ashamed of each other.
You lose faith when you are offered to die for it.
Who needs faith after they have seen the true ways of the world?
Why to believe in things that lost all meaning?
What about all those saints
with open stigmata on their bodies? What happened
to those stigmata? Did they close by themselves
like roses close at dusk? Or did they bleed,
infected, burning under the bandages?
Men with eyes blind from darkness
came to the hospital for wound dressing,
clenched their teeth when a nurse ripped off
old bandages, and young blood
sickled onto the dark skin. They asked
for painkillers, something, anything.
But there doesn’t exist a pill for what
hurts them, it simply doesn’t.
Translated from the Ukrainian by Valzhyna Mort
Секта
Андрій і Павло, адвентисти, студенти.
Тато-підприємець підтримував громаду,
вони звикли ставитись до церкви,
як до частини свого життя –
бували там щодня, допомагали
робити ремонт, викладали фото в мережі,
дякували за підтримку.
Їх і за мирних часів вважали сектантами,
а коли все це почалось – просто влаштували
на них полювання. Хтось виїхав, хтось сховався.
А їх обох схопили. Тримали в підвалі,
примушували ховати загиблих, копати могили.
Вони хотіли відкупитись, боялись, плакали.
Їх перевели до іншої ями. Потім просто забули
про них, ніби їх і не існувало.
Сиділи в чорному підвалі, слухали темряву,
спочатку молились, потім кинули –
соромились одне одного.
Віру і втрачаєш тоді, коли випадає
можливість за неї померти, а ти цією
можливістю не встигаєш скористатися.
Нащо віра тому, хто бачив, як усе виглядає насправді?
Нащо вірити в те, що не має для тебе
жодного значення?
Ніхто не говорить, що було зі святими, в яких
на тілі відкривалися стигми. Що було з цими
стигмами? Вони самі собою закривалися,
як троянди надвечір? Чи довго кровоточили,
гноїлись, боліли під бинтами?
Чоловіки зі сліпими від темряви очима
приходили до госпіталю на перев’язку,
стискали зуби, коли сестра відривала їм
від рани засохлі бинти й свіжа кров
проступала на темній шкірі. Просили
знеболювального, бодай якогось.
Але не існує жодного знеболювального
від того, що в них болить, не існує.
серпень 2014