This loneliness could have a name. . .
This loneliness could have a name, an Esther or a Miriam.
Regiments fall to the ground with an infant’s cry.
Words hardly fit between water and salt.
Under the flag at half-mast, hundreds of hoarse voices
laugh, pricked by the splinters of language.
This loneliness is vast, bottomless, and so chilling
that even a stranger turns away. Restless children wander
out of the school, stand by the sea, as if in front of a tribunal.
Dried tree branches crackle in the air like transmitters.
Somebody keeps calling out the name of the city turned into ashes.
This loneliness could be named Sevgil or Selima.
The names of the abandoned are salty and deep.
She comes out, fumbles with the knot
of her black headscarf; her lips are pale.
Who is there, she says, do you read me? Does anyone hear us?
Just a moment ago somebody called out our names.
Do you read me, son, try and listen to me, to me —
they have all left the shore, look for them in the sea.
Translated from the Ukrainian by Olena Jennings and Oksana Lutsyshyna
Цю самотність могли би звати. . .
Цю самотність могли би звати Естер або Міріам.
З немовлячим плачем лягають у землю полки.
Між води та солі давно затісно словам.
Під приспущеним прапором регочуть сотні хрипких
нетутешніх пельок, скалками мови поколотих.
Ця самотність холодна, розверста й така бездонна,
що й чужак не бере.
Неприкаяні діти зі школи
вибрідають, стоять над морем, як перед судом.
Тріскотить у повітрі зв’язку пересохле гілля,
хтось уперто вигукує позивний попелища.
Цю самотність могли би звати Селіма або Севгіль,
імена покинутих солоні й завжди найглибші.
І виходить вона, нервово пальцями мне
чорний вузол хустини, губи в неї бліді:
хто це, каже. Прийом, чи хтось іще чує нас?
Щойно хтось викликав нас і називав імена.
Ну ж бо, синку, прийом, послухай мене, мене:
всі пішли із берега, пошукай у воді.
березень 2014
"This Loneliness Could Have a Name," by Kateryna Kalytko. Read by Laynie Browne.