Traces of Us
A city where she ended up hiding
a city on fire with flags, built under snowed-up passes,
hunters chase wild fowl out of protestant churches,
blue stars fall into a lake
killing slow-moving fish.
These streets where funambulists hover,
how they balance in school
windows, arousing joy,
how they dodge seagulls,
that snatch from her hands
weightless potato chips made of gold.
There, where we used to live together once,
we had no time for peace and meditation.
We slashed ourselves on the sharp cane of night,
dropped our clothes like ballast into the black elevator shaft
in order to hover in the air a little longer,
we hated, didn’t forgive,
didn’t accept, didn’t trust,
and lived the best days
of our lives in anger.
But this city where she ended up hiding
gently touches her hand
and opens its warehouses and storages rooms.
These ports, the destination of the Senegalese
who arrive in cargo holds,
the black meat of their hearts,
the ivory bone of their eyes,
these cellars packed with cheese,
cheery protestant cities,
where one can wait through the Last Judgment,
for local lawyers are excellent
and walls unassailable.
Yet there, where the two of us used
to warm ourselves in the kitchens
by the blue sources of fire, there isn’t a single
trace of us left. Time, an old funambulist,
fell down a hundred times and got back up a hundred times,
with broken collarbones and iron teeth,
time doesn’t care which direction to run,
it licks the wounds, and returns to dancing with seagulls.
But the city where she managed to hide in —
how bright are its shirts and dresses,
how smooth the skin of pilots
and Chinese students.
And this fresh mountain air,
like the taste of lips after
exhausting kissing.
She forgot nothing in the place she left.
Not a single voice, not a single curse.
Life is a jolly tug of war
with angels on one side
and lawyers on the other.
Lawyers outnumber
but their services are more costly.
Translated from the Ukrainian by Valzhyna Mort
Місто, в якому вона заховалася. . .
Місто, в якому вона заховалася,
горить прапорами, лежить під засніженими перевалами.
Мисливці виганяють дичину з протестантських соборів,
блакитні зорі падають в озеро,
убиваючи непоквапливу рибу.
Ах, ці вулиці, над якими зависають канатохідці,
ах, як вони балансують за шкільними
вікнами, викликаючи захват,
як ухиляються від озерних чайок,
що вихоплюють їй із рук
золоті невагомі чіпси.
Там, де ми з нею колись жили,
ми не мали часу на спокій і споглядання.
Ми бились об гострий очерет ночі,
скидали одяг, немов баласт, до чорної шахти ліфту,
аби протриматись у повітрі ще одну ніч,
ненавидячи й не пробачаючи,
не приймаючи й не вірячи,
гнівно переживаючи найкращі дні
свого життя.
А ось місто, в якому вона врешті сховалась,
торкає її ніжно за руку
і відчиняє перед нею свої склади та сховища.
Ах, ці порти, куди сходять вивезені
в трюмах сенегальці,
чорне м’ясо сердець,
слонова кість очей,
ах, ці підвали, паковані сиром,
гостинні протестантські міста,
в яких можна пересидіти Страшний Суд,
такі тут навчені адвокати,
такі неприступні мури.
Бо там, де ми з нею
колись грілися на кухнях
біля синіх джерел вогню, по нас не лишилося
жодного сліду. Час, старий канатоходець,
сто разів падав, сто разів підіймався,
з ламаними ключицями й залізними зубами,
йому без різниці, в якому напрямку рухатись –
залиже рани й знову танцює між чайками.
Але місто, в якому вона змогла заховатись –
які тут барвисті сукні та сорочки,
яка оксамитова шкіра в пілотів
і китайських студенток.
Ах, це свіже гірське повітря,
це відчуття крові після
виснажливих поцілунків.
Вона нічого не забула там, звідки поїхала.
Жодного голосу, жодного прокляття.
Життя – це веселе перетягання линви.
З одного боку її тягнуть янголи.
З іншого – адвокати.
Адвокатів більше.
Але і послуги їхні коштують дорожче.
2014