Kicking the Ball in the Dark
Toward whose goal were we kicking the ball in the dark,
when we could no longer tell treetops apart
from distant mountain ridges?
Zoran says to go back, there’s a droning river ahead. Just beavers
with their murky treasures, that’s all, the remains of old
swimming holes. Burning sheets fend off
the shadows when, exhausted, we think only of bed and firewood.
Solar plexus lit the chambers of the forest, a padlocked,
forsaken resort, fear, all the signs we could read,
we sensed the music and wanted to dance. Scattered
tin instruments of some sort were playing before our eyes.
“No one here talks to me anymore. They speak of the caliphate.”
A shattered brickyard, above it glows a sextant and the twinkling
hounds run loose. Zoran and Zorana in a gingerbread house, further up
a water boundary, somebody slept at the abandoned checkpoint,
somebody saw
the children. An ill-fated longitude, by all accounts.
Light up the sextant, summon the angels, make them a bed in the
brickyard,
I say to Zoran. Eagle folk, whom the Greeks
tell to take it in the mouth at the border crossing: I can feel
the blood turning heavily in the temples. “Dirty boots” and used horses,
children born on the road, the specially invited musicians,
sacks, in which flour turns to sand overnight,
and wine, which cannot turn back. Is it all invented by the blue eye,
flickering
in the top right-hand corner? Does radio static speak to
us in the language of the spirits? Hate does not let you sleep
and drives you
to the mountain ridge in the middle of the night, tells you to shoot at
the gaping sky.
Where's the office to file a complaint against fear?
Scraps of brass pipes resound in the branches of a tree, now
entirely bare.
Autumn arrives here like an envelope with a tuft of grass, which
ignites, burns,
doesn’t go out, and dances in the dark like a fiery lung, and plays
with the dark
some baffling game.
Translated from the Ukrainian by Anton Tenser and Tatiana Filimonova
До Чиїх Воріт Mи Гнали М’яч у Пітьмі
До чиїх воріт ми гнали м’яч у пітьмі,
коли вже неможливо було відрізнити вершечки крон
від далеких хребтів?
Зоран каже повертати, далі монотонна ріка. Бобри
і їхні темні скарби, більше нічого, залишки старих
річкових купалень. Запалені простирадла розлякують
тіней, коли ми, змучені, думаємо лише про постіль і паливо.
Сонячні сплетіння освітлювали ближні кімнати лісу, зачинений,
задовбаний санаторій, страх, усі знаки, які ми вміли прочитати,
ми помічали музику й хотіли танцювати. Якісь
розкидані бляшані інструменти грали на наших очах.
«Тепер ніхто тут зі мною не розмовляє. Тут кажуть про халіфат».
Є розбита цегельня, над якою горить секстант і біжать
сяйливі хорти. Зоран і Зорана у пряниковому будиночку, а далі
застави вод, хтось ночував на покинутому блок-пості, хтось бачив
дітей. Нещасливий меридіан, якщо всьому повірити.
Запалити секстант, прикликати ангелів, постелити їм у старій цегельні,
я кажу це Зоранові. Народ орлів, яким
греки кажуть брати в рот на своєму кордоні: я чую, як
важко у скронях перекидається кров. «Dirty boots» і використані коні,
діти, яких народили на колесах, і спеціально запрошені музиканти,
мішки, в яких за одну ніч борошно перетворюється на пісок,
і вино, якому нема дороги назад, усе придумане синім оком, що
блимає у правому горішньому куті? Радіоперешкоди говорять із
нами мовою духів? Ненависть, що не дає заснути і жене серед ночі
на кам’янисті горби, і каже палити у витріщене небо. У яке віконечко
скаржитися на страх?
Шматки мідних трубок дзвонять у гіллі вже цілком голого дерева.
Осінь приходить сюди, як конверт із віхтем трави, що запалюється сам і горить,
і не гасне, і танцює в пітьмі, як вогняна легеня, і грає з пітьмою
в якусь незрозумілу гру.
2008